Єпископ Михайло Мокієнко: «Хочеться, щоб після війни українці повернулися додому та влилися в життя і діяльність церков»

Дніпропетровщина вже на початку війни стала великим гуманітарним хабом, в області знайшли тимчасовий притулок тисячі вимушених переселенців. Немало з них отримали допомогу саме на базі п’ятдесятницьких церков. Тут прий­мають та розподіляють за потребами гуманітарні вантажі від церков із заходу, забезпечують харчування й дах над головою, надають духовну підтримку.

Про те, «чого коштувало» організувати таке служіння, як змінився відсоток тих, хто активно служить у церкві, а також про плани «на після війни» — наша розмова з єпископом Михайлом Мокієнком.

— Дніпропетровська область часто потрапляє під ворожі обстріли. Це якось вплинуло на графіки та форму служінь?
— З початку війни необхідно було переглянути та внести зміни в проведення служінь. У церкви стали масово прибувати вимушені переселенці. Тільки в нашій церковній громаді «Світло Євангелія» були дні, коли ми приймали 150-200 людей за добу. Ми звернулися до людей по інших церквах, щоб люди приносили подушки, ковдри, постільну білизну й теплі речі. Тоді дім молитви більше нагадував госпіталь чи в кращому випадку хостел. Один із братів зауважив, що так і має виглядати дім молитви в цей час. Деякі рішення приймали на ходу, як того вимагали обставини. Це вже потім стала надходити гуманітарна допомога, а той час був особливий.

— Чи змінився контингент церков у області?
— Так. Приблизно 25% людей, особливо молоді активні сім’ї, виїхали закордон. Частина, щоправда, потім повернулася. Я радий, і дякую Богу, що з тих людей, які тоді залишилися, та з вимушених переселенців вдалося сформувати групу волонтерів, які взяли на свої плечі дуже велике навантаження.

Церкви нашого братерства на Дніпропетровщині за цей період прийняли та забезпечили всім необхідним майже 25 тисяч переселенців. Одна тільки церква «Світло Євангелія» прийняла понад 15 тисяч. Дякую Богу, що в наших церквах сотні людей вийшли на молитву покаяння, а деякі прийняли водне хрещення й стали членами церков.

— Яким ви бачите потенціал церкви після війни?
— Ми молимося, щоб після закінчення війни церква була як місто на вершині гори. Хотілося б, щоб українці повернулися додому й влилися в життя та діяльність церков. Робимо до цього практичні кроки, один із них — відкриття в Дніпрі Християнської Відкритої Академії.

— Наскільки кваліфіковано церква готова допомагати людям, які отримали психологічні та фізичні травми?
— Буду відвертий: ми до кінця не усвідомлюємо всіх масштабів і викликів, із якими ще зіткнемося. Один з актуальних напрямків служіння — це душеопікунство військових, поранених, вдів, сиріт, батьків, які втратили дітей та інших категорій постраждалих. У цьому напрямку вже йде підготовка — навчання служителів на курсах душеопікунства. Також ведеться відповідна праця, яку нам ще доведеться переналаштовувати.

— Чи змінилася позиція церковної спільноти до зброї та військової служби через події, що переживає наша країна?
— Буду чесний, моя особиста позиція, як і в багатьох братів, із якими спілкувався, змінилася. Це не означає, що не залишилося запитань. Проблема в тому, що ми вийшли з радянської системи, яка була безбожною й переслідувала віруючих. Тож і ставлення до неї було відповідним. По-друге, не Україна напала на Росію, а навпаки, і зброя використовується українцями для захисту. Мені соромно за віруючих-апологетів, які перебувають далеко від війни та повчають, як українці мають поводитися в цей жахливий час.

— Що для вас стало найбільшим викликом від початку повномасштабного вторгнення РФ?
— Ті звірства, що чинять російські військові на території України. А ще запитання: як можна так «промити мізки», щоб людина, творіння Боже, стала називати біле чорним і вірила брехні, не бажаючи розібратися в речах, що лежать на поверхні?

— Чи є те, що приємно здивувало в найбільш критичний час?
— Приємно здивований згуртованістю українців (і не тільки). У перші дні війни біля приміщення нашої облдержадміністрації я побачив сот­ні людей, які прийшли з наміром щось зробити, щоби бути корисним для держави. Тоді я утвердився в думці, що такий народ неможливо перемогти.

Розмовляли Анна Крамська, Михайло Кулакевич

"Благовісник", 4,2022